21 липня виповнюється 110 років з дня народження нашого
земляка, письменника, науковця,
політичного діяча
Олега Ольжича
Олег Ольжич (справжнє ім'я Олег Олександрович Кандиба) —
український поет, археолог і політичний діяч, син Олександра Олеся.
Побачив світ Олег 21 липня 1907 року в родині житомирянки Віри Свадковської, на той час студентки Бестужівських курсів у Петербурзі, і подаючого великі надії поета - студента Харківського ветеринарного інституту Олександра Кандиби, який згодом увійде в літературу під ім'ям Олександр Олесь.
Побачив світ Олег 21 липня 1907 року в родині житомирянки Віри Свадковської, на той час студентки Бестужівських курсів у Петербурзі, і подаючого великі надії поета - студента Харківського ветеринарного інституту Олександра Кандиби, який згодом увійде в літературу під ім'ям Олександр Олесь.
Творча спадщина О.Ольжича, якщо не брати
до уваги його наукових праць, невелика: три поетичні збірки, низка
публіцистичних статей та кілька нарисів про культуру. Але, як стверджує Зенон
Городиський, соратник О. Ольжича з національно-визвольної боротьби, вона
"багата за змістом, бо в ній він глибоко з’ясував ідеологічні засади і
напрями культурної політики".
За життя О. Ольжич видав лише дві книжки поезій:
"Рінь" (Львів, 1935) та "Вежі" (Прага, 1940). Третя збірка
"Підзамчя", упорядкована самим автором, побачила світ уже після його
смерті.
Поетична творчість О. Ольжича має безпосередній зв’язок із його ідеологічними
та політичними переконаннями. Саме у поетичних формах він намагався
скристалізувати власні ідеологічні й навіть політичні концепти.
Як поет, О. Ольжич усіляко пропагував
цінності, що підкреслювали героїчну суть українця та української нації. В одній із статей він писав: "Віднайшовши героїчний
життєвий ідеал, нація не боїться уже ніяких фізичних ударів. З почуттям
власного благословення на чолі, назавжди рішена на свойому шляху, в революції
народжена, сучасна Україна спокійним ликом зустрічає негоди і бурі, знаючи, що
вони розвіються, а вона буде".
Ольжич гартував характер української людини, бо хотів, щоб
залізний характер мала українська нація
Цікаве про Олега Ольжича
n Він — син поета Олександра
Олеся (Кандиби), автора рядків "Сміються, плачуть солов'ї". Були вони
зі збіднілого шляхетського роду (нащадки козацького полковницького роду
Кандиб) , в їхньому гербі голуб сидить на короні.
n Олег навчився читати на третьому році життя, а
п'ятилітнім написав п'єсу з козацьких часів. Віршувати також почав рано.
n Його перші поетичні спроби свідчать про вразливе
серце. У дитинстві він колекціонував пташине пір'я. А пізніше, в оповіданні
"Рудько (Життєпис одного півня)", писав: " Ми менше знаємо про
те, що відбувається в душі у півня, ніж той півень знає про нашу душу".
n Олег знав дев'ять мов, грав на фортеп'яно та скрипці.
Був високий і сором'язливий. Дівчата дуже цікавились ним — але не закохувалися.
n Ольжич узявся довести батькові, що УНР-Україна —
зовсім не "дурна корова". У його віршах буяв культ сили. Хоч сам він
фізично сильним не був і покладався на силу духу. Є в нього прикметний
вірш 1935 року, де поет бачить себе семиголовим Змієм, що гине в бою за
царівну:
Не вступлюсь! Туди, на бій розпучливий,
Безголовим впасти під коня!
Сім голів я маю, надокучливий,
Та єдине серце маю я.
Безголовим впасти під коня!
Сім голів я маю, надокучливий,
Та єдине серце маю я.
n О. Ольжич за професією – археолог, спеціаліст із
кераміки і наймолодший професор у Європі.
n На Ольжича полювало і гестапо, і служба безпеки бандерівців, і
енкаведисти. Саме в цей час, перебуваючи в підпіллі, він вирішив одружитися.
Знайшов на Турківщині, в Карпатах, православну церкву в селі Яблінка Вижня й
обвінчався там 2 серпня 1943 року з Катериною (Калинкою) Білецькою,
професорською донькою, яку знав ще з її дитинства. Вони з Катериною
заприсяглися не повідомляти про своє вінчання нікому до кінця війни. Після
одруження бачилися таємно, жили порізно. Удавали незнайомих між собою, коли доводилося
разом зустрітися на людях.
n Гестапо арештувало Ольжича у Львові 25 травня 1944 року, в домі на вулиці
Личаківській, 32 (там є тепер меморіальна дошка). Його кинули до концтабору Заксенхаузен. Там Ольжич помер під час
допитів. Через місяць, дізнавшись про це, у Празі помер його батько Олександр
Олесь. А ще за кілька днів у Катерини народився син, якого теж назвали Олегом.
5 травня - 110 років від дня народження
Вільна і
нескорена…
І все ж таки людині найважче бути... людиною!
Ірина Вільде (1907 -1982) –
видатна українська письменниця,
громадський і державний діяч, вона була
внесена ЮНЕСКО до числа знаменитих людей ХХ століття.
Доля не минула її
ласкою, але, тамуючи біль, вона зігрівала втомлені душі своїх читачів, кликала
народ до боротьби і вірила в свою Україну самостійну і незалежну, омріяну та
оплакану вічним патріотським серцем. Вона вміла прихиляти до себе людей і не
боялася впускати незнайомців у душу. Вона – Ірина Вільде, або ж Дарія Дмитрівна
Макогон, відома українська письменниця, громадський діяч, лауреат Державної
премії ім.. Т. Шевченка, і зрештою, проста сильна, незламана українська жінка,
що не боялася кинути виклик життєвим труднощам.
Сьогодні мало хто знає, що «Вільде» в
перекладі з німецької означає «дика» і «бурхлива», а ім'я Ірина –
давньогрецькою перекладається як «мир, спокій». Воно й не дивно, бо саме
ці дві риси ще змалку яскраво поєднались у характері Дарії.
Письменниця і справді була бурхливою, веселою та цікавою
особистістю. Завжди прокидалася на світанку, писати полюбляла вночі, лежала
прямо на підлозі серед творчого безладу, який панував у кімнаті. Незважаючи на
це письменниця славилася своєю гостинністю та привітністю. Вона
залюбки приймала численних гостей і любила
проводити костюмовані маскаради. Найповажніших гостей Дарія переодягала в лахміття, а з гарбузів вирізала насіння, вставляючи
в середину свічку і ходила лякати людей. Такий собі, український Хеллоуін.
Якось в її будинку побував увесь хор Григорія Верьовки і навіть сама Ніна
Матвієнко.
Ірина Вільде була хорошою матір'ю і виховала двох синів –
Ярему та Максима. Старший із них, Ярема є український сходознавець, а молодший,
звинувачувався у створенні таємної націоналістичної організації. Його
неодноразово заарештовували і Максиму навіть пощастило ділити тюремну камеру із
В'ячеславом Чорноволом. Довгий час, так і не змирившись із радянською владою,
він проживав у Нью-Джерсі, де на початку 90-тих загинув в автокатастрофі.
Мати,
в свою чергу, не витримала частих обшуків та арештів рідного сина, тому в
останні роки життя Ірина Вільде була поза межами реальності: не могла вже
сказати хто вона і де живе. Так, 30 жовтня 1982 року у Львові письменниця пішла
із життя у віці 75 років.
У
творах письменниці — її талант тонкого психолога, дослідника людських, особливо
жіночих, характерів в інтер’єрі родинних стосунків, які ніколи, за жодних
політичних систем та ідеологій не були простими.
І в цьому
полягає універсальність творів Ірини Вільде. Її розповіді про пересічних людей,
їхні щоденні клопоти, проблеми, звичайне щоденне життя з його дрібницями та
переживаннями були і є близькими, зрозумілими читачам.
У творчій спадщині Ірини Вільде
— повісті «Метелики на шпильках»,
«Б’є восьма» (1936), «Повнолітні діти» (1939), «Ті з Ковальської» (1947),
книжки повістей, оповідань і нарисів
«Химерне серце» (1936), «Історія одного життя», «Наші батьки розійшлися»
(1946), «Її портрет» (1948), «Стежинками життя», «Повісті та оповідання»,
«Яблуні зацвіли вдруге» (1949), «Кури», «Нова Лукавиця» (1953), «Оповідання»
(1954), «На порозі» (1955), «Ти мене не любив» (1958), «Винен тільки я» (1959),
«Життя тільки починається», «Троянди і терен» (1961), «Людське тепло» (1964),
збірка мініатюр «Окрушини» (1969), «Кроки часу» (1979),
роману «Сестри Річинські»
(кн. І — 1958, кн. II —
1964); у 1967-1968 pp. побачили світ «Твори» в 5-ти томах. Роман «Сестри
Річинські» у 1965 році відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка.
роман “Повнолітні діти” —
ґрунтовна переробка двох повістей “Б’є восьма” (1936) та “Повнолітні діти”
(1939). У новій редакції
твір вийшов у світ 1952 року. Це один із кращих творів Ірини Вільде.
Читаймо
чудові твори Ірини Вільде!
І вічністю триває кожна мить
Євген Маланюк —
одна з найяскравіших постатей
української літератури ХХ столiття, її безумовний класик.
Поет — мотор! Поет - турбіна!
Поет — механік людських мас,
Повстань майбутнього сурмач,
Що конструює День над Ніччю.
Євген Маланюк
1 лютого 2017 року виповнюється 120 років від дня народження українського поета, публіциста,
літературного критика Є.Ф. Маланюка.
Євген Маланюк - неперевершений майстер
інтимної лірики, філософ і визначна постать у становленні та розвитку
української літератури. Його творчість дійшла до читача у дев’ятьох збірках. Самі назви
говорять нам багато: «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля і залізо», «Земна
Мадонна», «Серпень» та ін. Дуже різноманітними видаються тексти поета, але
серед них так чи інакше вирізняються кілька мотивів, кілька тем, що проходять
крізь усю творчу спадщину Є. Маланюка.
Значну частину творчості поета займає
поезія, присвячена Батьківщині. Євген Маланюк був змушений емігрувати з
України, взагалі його життя складалося непросто. Але за жодних обставин образ
рідної землі, Степової Еллади, як називав Україну митець, не зникав як з його
серця, так і з творів «імператора залізних строф».
Але не тільки «залізні строфи»
створював Є. Маланюк: вражає образністю та глибиною почуттів його інтимна
лірика, що не поступається громадянській своєю художньою цінністю... У всіх
творах відчувається неперевершений власний, оригінальний авторський стиль, небанальна
образність, драматичне розгортання переживань ліричного героя. У душі образів,
створюваних Маланюком, чітко відчувається любов та душевна близькість:
Ось вечір знов. Заплющує повіки
Безсилий день. І знову, знову сам.
Так треба ніжності, так треба, щоб навіки
Удвох молитися вечірнім небесам
Після прочитання кількох поезій
Євгена Маланюка, присвячених темі кохання, здається, що вся його творчість дещо
змінилася… Насправді, у сукупності різноманітних тем, оригінальних образів та
форм віршування постає цілком конкретна, чітко окреслена постать. Постать
людини сильної, палкої, справедливої у житті особистому і громадянському, і
людини, геніальної у творчому житті...
04 грудня 2016 р
Григір Тютюнник – скарб української літератури
5 грудня виповнюється 85 років від дня
народження українського письменника, прозаїка, перекладача, педагога, члена
Спілки письменників України Григора Михайловича Тютюнника. Його називають одним
з найбільших новелістів української літератури, сьогодні виходять у світ його
листи і спогади, тільки тепер його новели потрапляють до читача такими, якими
їх написав сам автор.
У його житті було все: важке повоєнне
дитинство без батька, служба на флоті, учительство в російськомовному Донбасі,
літературна робота в Києві та добровільна смерть. Від змішання таких органічних
і міцних інгредієнтів саме життя і твори Тютюнника вийшли такими сильними, що
від них стає важко на серці і світлішає в голові.
Тютюнник не належав до шістдесятників,
не виступав відкрито проти влади, єдина біографічна вада - репресований батько.
Він писав про життя селян на мові, близькій простому народу. «Оддавали Катю»,
«Коза», «Син приїхав», «Три зозулі з поклоном» - новели, що стали класикою. У
них ніякої крамоли, але саме ці короткі історії про скрутне життя маленьких
українців цензура до людей без правок не пускала.
Вихід у світ кожної новели - як велика
перемога, агенти КДБ - як постійний фон, цькування в Союзі і в пресі - звичайна
справа. Так Тютюнник жив. І всі переживання тримав в собі. А коли у 80-му йому
вручили, як подачку, премію Лесі Українки за дитячі твори замість очікуваної
Шевченківської, Григір не витримав. Він пішов з життя у сорок дев'ять.
У Шилівці, селі, де народився Григір
Тютюнник - ні пам'ятних знаків, ні меморіальної дошки. Тільки в школі група
ентузіастів створила музей. За свій рахунок і на свій смак. Але і в цю маленьку
кімнату приходять сотні відвідувачів з усієї України, слухають Григора, читають
його твори.
Щоденники і листи Григора Тютюнника
видані окремою книгою. Там фото і тисячі думок. Там Тютюнник справжній, без
цензури. Ще одна цікава деталь - на Шевченківську премію твори Тютюнника вже
після його смерті висунули самі читачі, а не організації, установи та спілки.
Значить, він дійсно народний, а отже – вічний!
І в
слові пам'ять
відгукнеться …
«Перо, мій
скальпелю вогненний,
Ти мій жорстокий
лиходій,
Мій дикий поклик
цілоденний,
Первоцвіт мій,
перволюб мій».
Ці слова належать найвидатнішому
сучасному українському
поету Івану Федоровичу Драчу, який 17 жовтня 2016 року відмічає
свій 80-річний ювілей. Поет, драматург, есеїст, кіносценарист, перекладач і критик, який пройшов крізь феєричний злет шістдесятих, лауреат Шевченківської премії і Державної премії СРСР, кавалер ордену князя Ярослава Мудрого V ступеня і Герой України, Іван Драч став знаковою постаттю на зоряному небосхилі видатних діячів України.
поету Івану Федоровичу Драчу, який 17 жовтня 2016 року відмічає
свій 80-річний ювілей. Поет, драматург, есеїст, кіносценарист, перекладач і критик, який пройшов крізь феєричний злет шістдесятих, лауреат Шевченківської премії і Державної премії СРСР, кавалер ордену князя Ярослава Мудрого V ступеня і Герой України, Іван Драч став знаковою постаттю на зоряному небосхилі видатних діячів України.
У літературі доби «шістдесятників» його поезія
наробила чимало галасу. За три десятиріччя літературної діяльності він
видав кільканадцять збірок поезій, серед яких: «Соняшник» (1962), «Протуберанці
серця» (1965), «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона»
(1974), «Київське небо» (1976), «Шабля і хустина» (1981), «Теліжинці» (1985),
«Чорнобильська мадонна» (1987), «Храм серця» (1988). Його твори виходили
багатьма мовами світу. Адже творчість Івана Федоровича — це постійний пошук, постійне
новаторство:
«Художнику немає скутих норм.
Він — норма сам, він сам в своєму стилі…»
У кінематографі саме за сценаріями Драча
було створено низку справді культових фільмів — «Пропала грамота», «Криниця для
спраглих», «Камінний хрест». Проте, маючи стільки премій і нагород, Іван Драч
не зупиняється на досягнутому, він продовжує писати вірші, виховує творчу
молодь, займає активну громадську позицію і вже багато років очолює Конгрес
української інтелігенції.
Для того, щоб переконатися в яскравій обдарованості поета просто прочитайтейого вірші, що співаються без музики, бо він сам і є музика, що написана словами.
Одягни
мене в ніч,
одягни
мене в хмари сині
І
дихни наді мною
легким
лебединим крилом,
Хай
навіються сни, теплі сни лебедині,
І
сполоха їх місяць
тугим
ясеновим веслом.
Зацвіте
автострада доспілими гронами,
Змиє
коси рожеві
в
пахучім любистку зоря.
З
твого чистого ставу
між
лататтям та Оріонами
Ти
лебідкою плинеш у безкресі мої моря.
Одягни
мене в ніч,
одягни
мене в хмари сині
І
дихни наді мною
легким
лебединим крилом.
Пахнуть
роси і руки.
Пахнуть
думи твої дитинні.
В
серці плавають лебеді.
Сонно
пахне весло.
***
Без тебе світ — це
тьмавий морок.
Без тебе не біжить вода.
Без тебе кожен камінь —
ворог,
Подушка каменем тверда.
Без тебе сонце — повне
ночі,
Без тебе ночі — без
кінця,
Для тебе ж ночі я
доточую,
Для тебе місяця — вінця.
Без тебе небо — повне
криги,
Стоять в душі самі льоди,
Без тебе світ — це
ж тільки крихти
Моєї зимної біди.
Без тебе, що мені без
тебе —
Нема мене на всі світи…
Тож нахились блакитним небом,
Тож святом сонця освяти!..
Серйозний митець
– це самотній вовк,
котрий має свою
особисту війну...
В. Шкляр
10 червня виповнюється 65
років Василю Шкляру – сучасному
українському письменникові, володареві Гран–прі конкурсу «Коронація слова»,
літературних премій «Золоте перо», «Спіраль століть», «Золотий бабай», 1-ї
премії Ліги українських меценатів «Ярославів вал» та інших. Він є автором
бестселерів «Ключ», «Елементал», «Кров кажана».
Знаний письменник Василь Шкляр з кінця 90-х послідовно
епатує читачів, літературознавців, критиків та всіх небайдужих до української
літератури. Сьогодні він є одним із найвідоміших, читаних і «містичних»
сучасних письменників, «батько українського бестселера». Його творчість
викликає такий шквал дискусій, зокрема й суспільно-політичних, що виходить
далеко за межі літературного явища. Романи «Кров кажана», «Чорний ворон»,
«Ключ», «Маруся», «Чорне сонце» читають у різних країнах світу, а українські військові
беруть собі позивні за іменами героїв Василя Шкляра.
До 65-річчя від дня народження письменника у читальній
залі експонується виставка-портрет «Батько українського бестселера».
Творчість В. Шкляра викликає велике зацікавлення
у сучасників
Основні твори Нагороди
Перший сміх (1977) Золоте перо (1995)
Ностальгія (1989) Золотий Бабай (1999)
Тінь сови (1990) Коронація слова (2001)
Ключ (1999) Слідами століть (2003)
Елементал (2001) Народна
Шевченківська премі
Залишенець. Чорний Ворон (2003)
Маруся (2014)
«Я не людина,
я - вікно у сад»
Жиленко І. В.
Письменниці Ірині Жиленко
28 квітня виповнилося б 75.
Сумно говорити про ювілей, коли винуватець торжества відсутній. Три роки
тому припинилася життєва місія талановитої української поетеси, дитячої
письменниці, журналістки та мемуаристки Ірини Жиленко.
Їй належить низка поетичних, прозових і публіцистичних творів, які
посіли належне їм місце у духовній скарбниці українського народу. Такі книги
Ірини Жиленко, як «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Концерт для
скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном», «Ярмарок чудес», «Збулося літо»,
«Останній вуличний шарманщик», «Дівчинка на кулі», «Чайна церемонія», «Вечірка
у старій винарні» одразу здобули прихильність найвибагливішого читача, який
упродовж десятиліть лишався небайдужим до літературної творчості обдарованої
письменниці.
Саме
за збірку віршів «Вечірка у старій винарні» Ірина Жиленко у 1996 році стала
лауреаткою Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Варто виокремити у біографії письменниці і те, що Ірина Жиленко має
безпосереднє відношення до руху шістдесятників. У своїх спогадах, зокрема про
Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Івана Дзюбу й інших українських дисидентів,
вона лишила безцінні свідчення учасника подій, що відбувались у роки політичних
репресій та ідеологічного диктату.
Згадуючи
сьогодні про Ірину Жиленко, у пам’яті спливає її вірш «Радість», створений
поетесою в середині 60-х. В ньому вона висловила свій «девіз до старості»
творити «оду радості» й «оду весні». І цієї життєвої лінії письменниця
трималася до останку, віддаючи тепло власного серця через написане і сказане
слово.
Наймоднішому сучасному письменнику - 55 !!!
23 квітня відзначають Всесвітній день книги і
авторського права та в цей день відзначає своє 55-річчя популярний український письменник, сценарист і
журналіст Андрій Юрійович Курков. Він є одним з наймодніших
сучасних письменників, який не перестає вражати і дивувати різноманітністю
свого таланту. Сьогодні він є автором 20 книг, з них 5 книг
для дітей. За його сценаріями поставлено понад 20 художніх
і документальних фільмів. Його твори перекладені на 34 мови
народів світу.
Курков - єдиний
письменник пострадянського простору, чиї книжки потрапили до топ-десятки
європейських бестселерів. З 1998р. він є членом англійського ПЕН-клубу, у 2014р.
був нагороджений Орденом Почесного Легіону Франції. Недарма Андрій Юрійович визнаний в Європі
сучасним російськомовним письменником № 1.
Пропонуємо вам
найвідоміші книги Андрія Куркова.
«Пікнік на льоду». Журналіст Віктор Золотарьов отримує незвичайне завдання від великої газети: писати некрологи на впливових людей, хоча всі вони поки ще живі. Поступово він розуміє, що став учасником великої гри тіньових структур, вийти з якої живим виявляється майже нереальним завданням.
«Добрий ангел смерті». Отримавши в додачу до квартири таємничі документи і ховаючись від переслідувачів, головний герой відправляється до ризикованої подорожі на узбережжі Каспійського моря, щоб задовольнити свою цікавість. Піски казахської пустелі кардинально змінюють його життя ...
«Бикфордов світ». Цей роман-фантасмагорія - твір незвичайний, що не вписується у рамки одного жанру. Він одночасно призначений для шанувальників пригодницької, історичної, філософської та фантастичної літератури. Головний герой, військовослужбовець, йде через всю країну зі сходу на захід, тягнучи за собою нескінченний бікфордів шнур. Спочатку читач знає, до чого прив'язаний інший кінець шнура, але з середини роману і герой, і читач, і автор починають сумніватися: а що ж вибухне, якщо цей шнур підпалити?
«Нічний молочник». Від чого залежить майбутнє країни? Може бути, від валютно-золотих резервів? Але у автора є й інша версія. Одна з героїнь цього роману щоранку їздить з передмістя до Києва, щоб за гроші здати грудне молоко. Другий герой, аптекар, за свої фармацевтичні експерименти розплачується життям. Третій - політик будує у себе на дачі церкву, щоб усамітнюватися в ній з Богом і з пляшкою «Хеннессі». І від усіх трьох залежить майбутнє України. Тільки от невідомо: чи всім сподобається таке майбутнє?
«Садівник з Очакова». Непримітне, на перший погляд, татуювання на плечі одного з героїв призводить до розгадки таємниці, що понад півстоліття зберігав будинок в Очакові. Варто 30-річному Ігорю надіти виявлену там стару міліцейську форму, як ця форма перестає бути старою, і він опиняється у 1957 р. в Очакові, де його чекають сюрпризи з минулого ...
«Приятель небіжчика». До книги увійшли два гостросюжетних романи. У першому - «Приятель небіжчика» - головний герой шукає найманого вбивцю, щоб замовити ... власне вбивство. Здавалося б, все передбачено. Однак наслідки його рішення виявилися драматичними і несподіваними. Другий - «Не приведи мене до Кенгараксу» - є містичним трилером. Його герой, студент, наймається супроводжувати таємничий вантаж, за яким починається справжнє полювання.
25 лютого 2016 р.
Леся Українка: цікаві факти
25 лютого вся Україна
відзначатиме 145-ту річницю від дня народження найславнішої поетеси,
відомої письменниці та перекладачки Лесі Українки. Вже понад
століття палає вогонь її пісень, бо все її життя було піснею мужності і любові,
натхненною думою про Україну. Недаремно поетесу величають Дочкою Прометея.
Пропонуємо цікаві факти з життя
славетної українки.
Справжнє ім’я Лесі Українки — Лариса Петрівна
Косач-Квітка. Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач — письменниця, яка творила
під псевдонімом Олена Пчілка. Батько — високоосвічений поміщик, який дуже любив
літературу і живопис. Дядько — відомий український діяч Михайло
Драгоманов.
У дитинстві Леся була надзвичайно кмітливою
та схоплювала все на льоту. Дівчина навчилася читати ще в чотири
роки, шестилітньою вона вже майстерно вишивала, а у дев’ять – написала свій
перший вірш.
У родині Лесю Українку називали по-різному:
Лариса, Леся, Зея, Мишолосія. Ім’я Зея (або Зеїчок) походить від назви сорту
кукурудзи «зея японіка» (тонка, як стеблина), так її називала мама. Ім’я
Мишолосія ділилось навпіл – так називали Лесю і її брата Михайла, з яким
письменниця була дуже близька.
Поетеса знала 7 мов – українську, французьку,
німецьку, англійську, польську, російську та італійську, хоч і не вчилася в
школі. Її навчала мати і приватні вчителі.
У 12 років Леся Українка зайнялася перекладом книги
«Вечори на хуторі біля Диканьки» М.В. Гоголя, її почали друкувати в українських
літературних журналах. У 19-річному віці Леся сама написала для
молодших сестер «Стародавню історію східних народів».
Свій псевдонім Лариса Косач запозичила в дядька –
Михайла Драгоманова. Він підписувався як
«Українець». А оскільки Леся дуже любила свого дядька і захоплювалася ним, то
вирішила в чомусь бути схожою на нього. Псевдонім «Українка» з’явився, коли
дівчині було всього 13 років.
Леся дуже любила музику й мала великі здібності до гри на
фортепіано. Вона не могла їх розвинути через хворобу кісток. Але мала дуже
гарний слух і голос. 220 народних мелодій записано з її голосу.
Все життя Леся Українка боролася з хворобою. Перші ознаки сухот з'явились уЛесі в 11-12 років — цією хворобою була уражена в неї рука. Наприкінці
80-х - на початку 90-х років ХІХ ст. хвороба ослабла, але в
середині 90-х перекинулася на ногу. Відтоді поетеса жила в
санаторіях: в Карпатах, в Сан-Ремо, дві зими на Кавказі. Потім — Ялта, Кутаїсі,
Берлін. Писала Леся в гарячковім натхненні, бо поспішала висловити все,
що було на серці.
Літературна спадщина Лесі Українки складається з ліричних поезій
(збірки «На крилах пісень», «Думи і мрії», «Відгуки»), поем («Русалка», «Роберт
Брюс», «Давня казка»), драматичних поем («Блакитна троянда», «У пущі»),
віршованих драм, з яких найкращою є «Лісова пісня». Леся
Українка також писала прозою («Така її доля», «Жаль», «Над морем»). Її твори, крім великого ідейного значення, мають ще й високу мистецьку
вартість. Вона у своїх ліричних поезіях, епічних поемах і,передусім, драматичних творах увела нові засоби мистецького слова, нові форми
вислову, мелодію вірша.
Поетеса ввела до нашої мови такі слова, як «напровесні» та
«промінь». І якщо перше ще можна зрозуміти як літературний неологізм, то друге
можна назватинавіть науковим терміном. Дивно, адже зараз нам ці слова здаються цілком звичними.
Першим справжнім коханням Лесі Українки
дослідники називають її «друга по нещастю» - хворого на сухоти Сергія
Мержинського. Вони познайомилися в Ялті у 1897 р., приїхавши на лікування. Йому
було 27 років, їй - 26. Спочатку він їй не сподобався, але поступово проник до
душі. Він називав письменницю «Леся-Ларочка». Сергій помер у неї на руках в
Мінську від туберкульозу легенів. У його смертного ложа Леся написала поему
«Одержима».
Через шість років після смерті Мержинського,
Леся познайомилася зі студентом-першокурсником Климентом Квіткою, музикознавцем
і збирачем народних пісень. Коли вона оголосила про своє рішення вийти за нього
заміж, її мати була категорично проти. Однак характер у Лесі був рішучий. Вона
повністю відмовилася від батьківських грошей і пішла до Климента, щоб почати з
ним нове, самостійне життя. Одружившись, Климент довів Лесі своє щире почуття.
Він намагався зібрати гроші для лікування дружини, для цього
розпродав все своє майно. На виручені гроші Леся лікувалася в Європі у
найкращих докторів, але хвороба продовжувала прогресувати ...
Леся багато подорожувала по світу в надії,
що лікарі вилікують її від хвороби. Водночас вона не переставала
писати. Життя великої письменниці рятували лікарі Єгипту, Греції, Німеччини та
Австрії. Однак все було марно - до хворобикісткового туберкульозу
додалася невиліковна хвороба нирок. Леся Українка померла 19 липня 1913 року в
Сурамі (Грузія) у віці 42 років.
Іменем Лесі Українки названа велика кількість площ,
вулиць, театрів, бібліотекта інших установ в Україні. Наприклад, її ім’я
носять центральна публічна бібліотека для дорослих в Києві,
університет і музей археології в Луцьку, центральна міська
бібліотека міста Львова. Її життя і творчість вивчає Науково-дослідний
інститут Лесі Українки.
Окрім офіційних установ, на честь Лесі
Українки названий астероїд «2616 Леся», відкритий 28 серпня 1970 р. Він
знаходиться у головному поясі астероїдів, що розташований між орбітами Марса та
Юпітера і складається приблизно з 580 тис. астероїдів.
У 1971 р. за рішенням міжнародної організації ЮНЕСКО 100-річчя з дня
народження Лесі Українки святкувалося в усьому світі.
Свого часу Іван Франко зробив висновок, «…що Леся Українка – трохи
чи не єдиний мужчина на всю сьогочасну соборну Україну». А ми говорим:
«Єдина! На всю Україну! На весь світ!».
27 січня
Грані великого таланту
125-та
річниця з дня народження
відомого
українського поета
Павла Тичини.
Бібліотекар
юнацького абонементу обслуговуючи користувачів
розповідає про ранню творчість поета, яка стала підґрунтям подальшої
творчості Тичини. Письменник створив свій власний стиль — кларнетизм. Павло Тичина змусив звучати українське слово
по-новому, відкривши в ньому неповторні чари і магію звуку. Його поезія
наповнена музикою, любов’ю до людей, до всього живого на землі.
Під час
бесіди та перегляду виставки – портрету « Феномен доби », старшокласники мають змогу відкрити для себе Павла Тичину не
лише як поета, а й як живописця, співака, музиканта, який добре знав нотну
грамоту, володів основами диригування, грав на багатьох музичних інструментах.
Адже Павло Тичина був поліглотом і знав 15 мов.
Лінгвістичні, музичні і художні здібності допомагали йому успішно
експериментувати зі словом.
Мабуть, це і сприяло тому, що творчість Тичини увійшла
до духовної
скарбниці нашого народу.
до 75-річчя від дня народження нашого земляка
Сич
Михайло Семенович (псевдонім — Русич; народився 26 січня 1941 року — помер 21
травня 2012 року) — український поет, перекладач, журналіст, художник.
Закінчив троковицьку середню школу зі срібною медаллю, філфак
Житомирського педінституту з відзнакою(1963 р.). Вчителював, служив рядовим і
офіцером Радянської армії. Працював на Полтавщині другим секретарем Диканського
райкому комсомолу.
З 1971 року жив у місті Житомирі. Михайло Семенович ніколи не
поривав зв'язок зі своєю малою батьківщиною, що знайшло й поетичне осмислення в
словах: «Довіку не обірветься стежина, прив'язана до рідного села. Вона мені
життя наворожила». Закінчив республіканську партійну школу (1977 р.), 15 літ
віддав журналістиці — від кореспондента, літредактора до відповідального
секретаря обласної газети «Радянська Житомирщина», був уповноваженим по області
республіканського агентства авторських прав. Все це — начебто зовнішні факти
біографії, але вони свідчать про те, що автор ніколи не стояв осторонь життя,
що мотиви і сюжети його лірики підтверджено самою долею.
Михайло Сич — автор багатьох поетичних збірок. Багато перекладав
на українську зі слов'янських і германських мов. Був головою творчої секції
поезії обласного відділення НСПУ, вів літературну сторінку в «Радянскій
Житомирщині», є автором цілої низки творчих портретів, нарисів та рецензій в
республіканській та обласній пресі.
Окремі вірші перекладалися російською, болгарською, адигейською
мовами. Член Спілки письменників СРСР з 1976 року (нині — НСПУ). Член Спілки
журналістів. Підполковник запасу. Ще одна грань таланту поета — живопис,
співзвучний з художнім світом його віршів. Із його картинами не раз знайомилися
шанувальники образотворчого мистецтва під час персональних виставок в м.
Житомирі, Черняхові, в школі у Троковичах.
В житті був доброзичливою, ввічливою, високоерудованою,
шляхетною, уважною до оточуючих людиною.
В житті був доброзичливою, ввічливою, високоерудованою,
шляхетною, уважною до оточуючих людиною.
14 грудня минає 175 років з дня
народження
Михайла Старицького,
українського поета,
драматурга, прозаїка,
театрального та культурного діяча.
Народився у с. Кліщинцях Золотонівського повіту на Полтавщині (тепер
Черкаська область) у дрібній поміщицькій родині. Дитячі роки пройшли на
чарівній природі, у спілкуванні з простими людьми. Проте хлопчик рано осиротів.
Батько
помер, коли Михайлові минув лише п'ятий рік. Мати ж походила із славнозвісної
родини Лисенків, тому після її смерті, з дванадцятирічного віку, юнак
виховувався у дядька – Віталія Лисенка – батька знаменитого композитора.
Пізніше з цієї сім'ї Михайло Петрович обрав собі дружину Софію Віталіївну, а з
Миколою Віталійовичем на довгі роки з'єднала його спільна праця на ниві
української національної культури.
Лисенків знали як людей освічених, гуманних, обдарованих. У їхньому
маєтку була велика бібліотека. Тому початкову освіту Михайло здобував удома, за
допомогою свого діда – людини прогресивних поглядів. Він багато читав, освоюючи
твори української, російської і зарубіжної класики. У 1851 р. хлопця віддали до
Полтавської гімназії, яка була тоді одним із кращих середніх учбових закладів в
Україні. Закінчивши у 1858 р. навчання у Полтавській гімназії, вступив разом із
двоюрідним братом М. Лисенком до Харківського університету, а у 1860 р.
перейшов до Київського університету. Навчався спочатку на
фізико-математичному, а згодом – на
юридичному факультеті, який
закінчив у 1865 р. У 1868 р. письменник придбав
невеликий маєток у селі Карпівці на Поділлі й переїхав туди з родиною. Та вже у
1871 р. повернувся до Києва і цілком віддався літературній та
культурно-громадській діяльності. Працював у Київському історичному архіві,
Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства. Був одним
із найактивніших діячів київської Громади.
Непересічний
багатогранний талант Михайла Петровича найповнішою мірою виявився у театральній
діяльності.
Старицький Михайло Петрович — один із
фундаторів українського професійного театру. Він був одночасно діячем
національного і загальноросійського літературного і культурного процесу,
людиною прогресивного світогляду і великого самобутнього таланту.
ДО
РЕЧІ Сьогодні чи не кожен пісню «Ніч яка місячна, зоряна,
ясная» виконує саме в такому варіанті. Хоча в оригінальному творі Старицького
під назвою «Виклик» вона звучить так: «Ніч така, Господи, місячна, зоряна». У
редагуванні пісні лише звинувачують більшовиків (наприклад, у відомому фільмі
«В бій ідуть лише старики» пісня прозвучала саме в такому атеїстичному
варіанті), інші дослідники схиляються до думки, що пісню підкорегував сам
народ. Також у більшості джерел вказується, що музика до цієї пісні — народна.
Хоча насправді «Виклик» поклав на музику Микола Лисенко.
Зінаїда Тулуб: шлях крізь пекло
28 листопада
виповнюється 125 років від дня народження
української письменниці.
В
історії українського письменства, вочевидь, не знайдеться більш трагічної долі
подолянки. Ім’я Зінаїди Тулуб упродовж десятиліть залишалося в сутінках
історії, а значна частина творчої спадщини письменниці була знищена радянськими
цензорами ще за її життя. Доля весь час випробовувала мужність, стійкість і
доброту цієї жінки. Не здолавши її в життєвій круговерті, прирекла на вічні
муки словом.
Зінаїда Тулуб – внучка Олександра Тулуба (1824 -1872) – члена
Кирило-Мефодіївського товариства (заарештованого 1847 р.), народилася
у Києві в родині юриста.
Козацьке походження роду Тулубів і участь
діда в Кирило-Мефодіївському товаристві, очевидно, вплинуло на її намір
написати великий історичний твір «Людолови», присвячений історії України доби гетьмана
Петра Конашевича-Сагайдачного.
Щоб написати роман, Зінаїда Павлівна об’їздила Україну і Крим,
вивчила татарські й турецькі історичні документи, перечитала архіви. Вона
об’їздила всі історичні місця, де відбувалися події, описані в романі, вивчила багато архівних та музейних
документів .
Як «активну учасницю контрреволюційної
організації» З. Тулуб заарештували
у 1937р. , увесь архів родини -
найкращий у Києві альбом автографів великих людей - знищили. Військова колегія Верховного Суду
СРСР засудила українську письменницю до тюремного
ув'язнення строком на 10 років.
Другим її твором став роман «В
степу безкраїм за Уралом» — одне з найвидатніших явищ художньої шевченкіани.
Задум написати твір про Тараса Шевченка виник у репресованої у 30-і роки
письменниці в період її перебування на засланні в Казахстані. Так сталося, що Зінаїда Павлівна багато в
чому повторила страждання героя свого роману.
Читачі мають можливість ознайомитися із повним текстом
спогадів «Моя жизнь» видатної української письменниці, які вона написала після повернення із дев’ятнадцятилітнього
ув’язнення і заслання, на які була приречена сталінським тоталітарним режимом.
Пройшовши через тортури допитів 1937 року, ярославську тюрму, табір «Ельген» на
Колимі, заслання у цілинний Казахстан, Зінаїда Тулуб не втратила гостроти
розуму, точності пам’яті і художньої виразності письма.
На жаль, передчасна смерть не дозволила письменниці завершити спогади.
Їх оповідь уривається на подіях лютневої революції 1917 року.
Письменниця померла 26 вересня
1964 р.
Твори
Гайдамаки: кіносценарій – 1920-і рр.
Сагайдачний: кіносценарій – 1920-і рр.
Людолови: історичний роман – 1931 – 1937
рр. (1 ред.), 1957 р. (2 ред.), 1958 р. (3-я, остаточна редакція)
В степу безкраїм за Уралом: історичний
роман – 1962 р.
Кобзар і Якін: кіносценарій – 1960-і рр.
22 ЖОВТНЯ 2015 р.
Голос правди: Борис Олійник
«Бо тільки Слово береже в основі
безсмертя української душі», - ці слова належать визначному українському поету,
перекладачу, державному та громадському діячу Борису Іллічу Олійнику,
якому 22 жовтня цього року виповнюється 80 років. Його ім’я відоме всім
шанувальникам справжньої сучасної поезії.
Мало хто з українських поетів ХХ
століття має стільки титулів та нагород, як Борис Олійник. Мало кого за життя
так славили і так хльостко били, критикували за політичні переконання,
зраджували, як його. Він увійшов до літератури на межі 50-60 років минулого століття, у період активного
оновлення виражальних форм, що не могло не позначитись на його творчості.
Борис Ілліч — автор близько 50 книг поезії, численних публікацій, есе, статей,
що друкувалися в Україні й усіх республіках колишнього СРСР, перекладались на
російську, чеську, словацьку, польську, сербську, румунську, італійську та інші
мови. У своїх творах поет проповідує високі загальнолюдські ідеали. Він глибоко
переконаний, що кожен має жити напруженим життям, бути щедрим і щирим, розуміти
красу, неповторність світу, кожної миті існування на землі, бо це відповідає
природі нашого єства — жити високими помислами. Через призму
розуміння потреб найдорожчих людей поет відчуває, чого хоче народ, і робить усе
для того, щоб не соромно було дивитися всім у вічі.
Він стверджує:
Що тільки той стає обранцем Долі,
Хто сам її, як воїн, обира».
ЖОВТЕНЬ 2015 р.
Лауреат Нобелівської премії з літератури 2015 р.
У 2015 р. Нобелівську премію з
літератури присуджено білоруській письменниці Світлані Алексієвич з
формулюванням «за багатоголосе звучання її прози і увічнення страждання і
мужності». Її називають «письменником відвертої болі».Письменниця створила цілу галерею книг, присвячених найболісним темам, пов'язаним з життям країни, Радянським Союзом, Росією. Вона придумала особливий жанр - поліфонічний
роман-сповідь, в якому з маленьких історій складає велику історію ХХ століття. Сама письменниця формулює сутність своїх
книг так: «Я завжди хочу зрозуміти, скільки людини в людині. І як цю людину в
людині захистити».
Ім'я Світлани Алексієвич кілька
років входило до списків фаворитів. У 2013 р.букмекери вже пророкували письменниці
перше місце, але тоді її обійшла канадка Еліс Манро. А рік тому Нобелівську
премію з літератури отримав французький письменник Патрік Модіано, тоді
Алексієвич входила до першої трійкипретендентів.
Світлана Алексієвич стала чотирнадцятою за рахунком жінкою, яка отримала літературну Нобелівську премію. У
2015 р. її приз складе 8 млн шведських крон (близько 960 тис. $).
Церемонія нагородження відбудеться у Стокгольмі 10 грудня.
Пропонуємо згадати найвідоміші книги письменниці.
«У війни не жіноче обличчя» -
одна з відомих книг про війну, що поклала початок знаменитому
художньо-документального циклу «Голоса утопії». Це досвід унікального проникнення до духовного світу жінки, яка виживає в нелюдських умовах війни.
«Цинкові хлопчики». Без цієї книги, котра давно стала світовим бестселером, вже неможливо уявити собі ні історію
афганської війни, ні історію останніх років радянської влади, остаточно
підірваної цією війною. Зрозуміло горе матерів «цинкових хлопчиків», їхнє
бажання знати правду про те, як і за що воювали і гинули їхні сини. Але,
дізнавшись цю правду, багато з них жахнулися і відмовилися від неї.
«Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього».
Книга присвячена головній техногенній катастрофі XX століття, що їй наступного року виповниться 30 років. Автор грунтувалася на
розповідях очевидців трагедії - ліквідаторів, їхніх дружин, дітей, людей, які жили в зоні радіації.
«Останні свідки. Соло для дитячого
голосу». Ця книга - подвиг дитячій пам'яті про Велику Вітчизняну війну. Війна,
побачена дитячими очима, ще страшніше, ніж побаченажіночим
поглядом. На запитання: «Чи потрібна нам така страшна правда?», письменниця відповідає: «Людина безпам'ятна здатна породити тільки зло і нічого іншого, крім зла».
На літературному Олімпі серед імен сучасних українських письменників сяє
ім’я Оксани Стефанівни Забужко, яка 19 вересня 2015 року відзначає своє
55-річчя. Вона надзвичайно багатогранна особистість - поет, прозаїк, перекладач,
есеїст, літературознавець, кандидат філософських наук.
Оксана Забужко – єдина з українських письменників, чиє ім’я відоме
принаймні кожній освіченій людині. ЇЇ твори вже завоювали любов читачів і
визнання критики в Україні та за кордоном, особливо широке – в Центральній та
Східній Європі. Її поважають і захоплено читають. І з великим нетерпінням
чекають на нові публікації.
Пропонуємо згадати найвідоміші книги письменниці.
«Польові
дослідження з українського сексу».Книжка, що присвячена сексуальній та особистій свободі
жінки, спричинила гучний скандал та мала великий успіх водночас.Цей роман справив незворотній
вплив на українську літературу. Завдяки авторці тема гендерної
рівності перестала бути табу в художній літературі, а
кількість жінок в письменстві стрімко зросла.
Не зважаючи на критику, книга перевидавалася більше десятка разів і стала першим
бестселером в сучасній Україні.
«Музей
покинутих секретів». Цей роман більшість критиків називають «підручником по Україні та українській історії». У книзі майстерно поєдналися історичний детектив, містичний трилер та
соціально-психологічний аспект. Українська історія за останні 60 років
уперше постає живою та цілісною. Це – епос сучасної України: родинна сага трьох
поколінь. На 800 сторінках — десятки доль і сюжетів: бойові стежки УПА, закриті
архіви КДБ, забуті драматичні сторінки радянських 1970-1980-х років і бурхливих
1990-х.
«З мапи книг і людей». Книга є, певною мірою, своєрідним нагадуванням
про видатні постаті минулого століття. «Люди, чиї портрети тут
зібрано (і кого я мала й маю високу честь називати своїми друзями), — міркує
Оксана Забужко, — представляють акурат три покоління української інтелігенції —
вважати, ціле ХХ століття». На «Мапі» письменниці позначено життєві історії
Леоніда Плюща, Юрія Покальчука і Соломії Павличко, фільми Ларса фон Трієра,
Андрія Тарковського та Олександра Довженка. Авторка хвилююче розповідає про
Чорнобиль, колективізацію, Першу та Другу світові війни, українські реалії та
радянський спадок.
Розкрилля душі: до 85-річчя від дня народження Ліни Костенко
19 березня 2015 р. відома українська поетеса та письменниця Ліна
Василівна Костенко святкує свій 85-річний ювілей. Здається, немає людини, яку б
не зачаровувала поезія Ліни Костенко. Незважаючи на вік, вона і досі щира та
безкомпромісна, відверта і вольова. Характер письменниці гартувався ще
змалечку, адже їй довелося пережити страхіття війни та заслання батька. Та,
незважаючи на викрутаси долі, вона завжди твердо стояла на своїй позиції.
Поетеса своїм життям і творчістю засвідчує непохитну мужність, палку
любов до України. Вона — одна з тих митців, хто не втратив людської гідності в
часи переслідувань, не йшов на компроміс з владою, бо свою позицію завжди
виражала прямо і відкрито: «... не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у
вічі королю».
Сьогодні Ліна Костенко — автор понад десяти поетичних книг, серед яких:
«Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність»
(1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989), «Річка Геракліта»
(2011), «Мадонна перехресть» (2011); історичних віршованих романів «Маруся
Чурай» (1979), «Берестечко» (1999), прозового роману «Записки українського
самашедшого» (2010) тощо.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
Бо в цьому схибиш — то уже навіки.
Твори української авторки перекладені на багато мов світу. Вони
неодноразово входили до закордонних антологій і збірників, а також видані
окремими книгами.
Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
ви добру зав’язь все-таки дали.
І то нічого, що чигали круки,
що проминуло так багато літ.
З такого болю і з такої муки
Душа не створить бутафорський плід.
Ліна Костенко
— справжній майстер художнього слова. ЇЇ поезія — це приклад самовідданого і
шляхетного служіння народові, її творчість — визначне явище в українській
літературі новітнього часу.
Я вибрала долю собі сама.
І що зі мною не станеться —
У мене жодних претензій нема
До долі — моєї обраниці.
Немає коментарів:
Дописати коментар